…Я йшов і плакав. Плакав сильніше ніж тоді, коли закривав брудними руками очі своєму мертвому рідному братику. Плакав гіркіше, ніж тоді, коли відірвало ноги моєму побратиму, який усе життя марив футболом. Я йшов і ридав, бо мої близькі, мої рідні вбивали все, за що ми воювали на Сході.

 

Я не знав як пояснити їм, за що тепер ненавиджу їх. А ще гірше: я не знав як збороти в собі цю лють. Боже, прости, але я не зміг пробачити…

Кілька тижнів після повернення додому я не знав де себе подіти. Мені було важко ходити без зброї й без своїх побратимів. Та я розумів, що мушу вчитися тепер жити без війни. Родич запропонував роботу, і я сподівався, що моє життя під мирним небом якось налагодиться.

Одного дня мама попросила мене піти в жек. Вона дуже довго добивалася, щоб жеківці відремонтували трубу, через яку наша стеля у ванній  постійно вкривалася грибком, і тепер попросила мене занести директорові «подяку».

– Мамо, ти хочеш щоб я поніс хабар? – не зрозумів я.

– Це не хабар, а подяка.

– Це ж їхня робота, яку вони до того ж виконали, м’яко кажучи, погано.

– А ти думаєш, вони ту трубу просто так полагодили? Та доки я директору коньяк не занесу, то ніхто до нас не прийде. Те саме із довідками для субсидії було. Ти ніби не знаєш – торочила мама.

– Ну гаразд, дала ти їм хабар замість того щоб в міліцію відвести, але зараз навіщо щось нести?

– Бо вони нам ще пригодяться, – якось дуже здивовано заявила моя мама.

Я не знав, як пояснити їй, що такими «подяками» клеркам вона першою забиває цвях у домовину нової країни. Я не знав, як донести до неї, що такими принизливими кроками систему не поламаєш. Я просто пішов з дому і довго блукав вулицями свого міста.

Минав час. Якось до нас в гості прийшла моя сестра. Ми довго не бачилися,тому розмова була дуже емоційною. Говорила переважно вона. Розповідала про справи своєї родини  і про те, як влаштувала дитину в садочок.

– Ну ти розумієш, там доки конвертик не даси, то ніхто тебе не візьме.

– І скільки ж ти дала? – запитав я.

– П’ять тисяч гривень завідувачці занесла. Але  ти знаєш, там дуже гарно, і моїй дитині подобається…

Я сидів, дивився на неї і уявляв, як б’ю цю завідувачку і змушую її їсти ці гроші. А потім чомусь уявилося, як вдарив сестру. Я аж злякався.

– А чому ти не пішла, скажімо, в управління освіти, чи в міліцію  і не написала заяву на цю завідувачку-хабарницю? – запитав я.

– Ти нормальний? А де б я потім дитину в садок влаштувала?

– Ну, може, якби її звільнили, то влаштувала б без хабара? – намагався я щось пояснити.

– Ага. Так. А потім би моїй дитині за то мстилися.

– То ти злякалася? А того, що ти даєш хабарі не злякалася? – провадив я, але далі вже не було сенсу про це розмовляти.

Після цього я став уникати своїх родичів і людей взагалі. Я не ідеалізував місто, до якого повертався після війни. Але не міг зрозуміти, чому тут нічого не змінюється. Я не міг змиритися з тим, що люди такі боягузи, і в той час, як одні ризикують життям під кулями, вони тут бояться ризикнути якимось своїм мінімальним добробутом…

Та найбільше мене вразила історія із ще одним моїм родичем, який працював у соцзахисті (уже не працює). Я дізнався, що він дурив жінок, котрі народжували дітей. Якщо в жінки народжувалася двійня, він так крутив із документами, що цій жінці нараховували гроші лише за одну дитину, а решту забирав собі. Я спочатку в це не повірив. Та, виявляється, породіллям ніколи бігати в соцзахисти і з’ясовувати всю правду. А такі падлюки, як мій родич, цим користуються. На чисту воду його вивів чоловік однієї з обдурених жінок.

А я… А я прийшов до нього і кілька разів вдарив його в обличчя.

– А як, на твою думку, маю виживати з такою низькою зарплатою? – озивалося лежачи під столом, це створіння.

– А та жінка, як має двох дітей вигодувати?

– Ти такий весь правильний зі свого сходу повернувся, так? Ти думаєш, що повернувся в ідеальну державу, де всі патріоти живуть чесно і будують омріяну Майданом Україну? Ти придурок? Розплющ очі! – верещав мій родич.

І я не витримав і вдарив його ще раз. Так. Це було не правильно. Але я про це не шкодую. Вдома мама дуже довго плакала і казала, що  «та війна взагалі мене клепки позбавила». Родичі позбігалися до нас, як на похорон. Усі щось радили, кричали. Але ніхто жодним словом не засудив мого родича-злодія. Усі кричали на мене. Тоді перейшли на вищі матерії.

– А він тобі правду сказав, – почав мій дядько. – Як йому вижити на таку мізерну зарплату, якщо там у Києві всі ті міністри набивають собі кишені грішми, а простим людям копійки кидають?

– Так ото через таких блазнів, хабарників і злодіїв, як ви, і набивають, – відповів я тай пішов з дому.

Я йшов і не розумів. Як? Як усі вони тут будують нову країну,за яку ми там життя ладні віддати? Крадіжками? Подяками? Хабарами? Невже? Невже вони не розуміють, що саме вони, а не хтось там у Києві, повертають нас усіх на Майдан, на нові протести, на смерть?

Люди, як ви можете такими бути? Вас ніхто не ставить під дуло автомата! Стільки людей померли, скалічилися, аби ви могли нарешті сказати: «Ні! Я буду жити в нормальній державі!»

А що ж робите ви? Що ви робите?

Я навіть не знаю хто гірший: той сепаратист на сході, який відкрито веде по мені вогонь, чи той українець, який сьогодні одягає вишиванку, б’є себе в груди, клянучись у великій любові до України, а завтра бере в руки пакетик із хабаром і йде цілувати ноги якомусь клерку…

Ця проклятуща система не помре ніколи. Бо завжди знайдуться якісь патріоти, які на своїх руках винесуть із попелу всіх цих хабарників і злодіїв.  Винесуть, бо їм так простіше жити… А ми? А що ми? Помремо. Загинемо. Ви скажете: «Герой!» Заплачете. Тай підете заробляти свої копійки, аби віддати їх на благо корупції і хабарництва.

Спіть спокійно. Поки що. Бо ті з нас, хто виживе і повернеться додому, спитають вас: «Що ти, друже, робив тут, поки я там воював?»

Подумайте, що маєте сказати.

«Хіба ж ви не розумієте, що саме через таких, як ви, і гниє система та починаються війни?» – написав я у своїй прощальній записці. Прощальній, бо знову їду на схід, де хочу залишитись навіть після війни. Я вирішив воювати за тих, хто хоче змін.  Бо вірю, що зміни будуть, і мої діти житимуть у іншій країні. Але для цього треба працювати….

 

Максим

Друкована версія в газеті “Моя сповідь”